Mryntu

Суперпрезидентська республіка — нетипова форма правління, форма державного правління, яка характеризується юридичним та фактичним зосередженням усіх важелів державної влади в руках президента.

Характеристика |

Суперпрезидентська форма правління — це фактично незалежна, неконтрольована на практиці законодавчою, виконавчою чи судовою гілкою влади система державного управління, основною рисою якої є гіпертрофована президентська влада. Ця форма правління, як правило, має на увазі принцип прямих виборів президента виборцями фактично без проміжних органів або інстанцій.
Вона передбачає великі повноваження президента, закріплені в текстах конституцій і реально здійснювані на практиці. Насамперед, це повноваження його як глави держави.^[1]

У суперпрезидентських республіках статус президента як керівника нації являє собою його безумовне верховенство в системі всіх державних органів.
У таких республіках конституції передбачали:

1) періодичне переобрання глави;

2) довічних президентів, «керівників держави» (було наявним для країн з однопартійною державною системою).

Значно посилюють повноваження президента в суперпрезидентських республіках великі надзвичайні повноваження.
Ці повноваження можуть бути ефективно використані практично в будь-яких ситуаціях, починаючи від міждержавного збройного конфлікту та закінчуючи внутрішніми безладами.
У країнах з такою формою правління виконавча влада, яка очолюється президентом, має верх над іншими гілками влади. Як правило законодавча влада є дуже слабкою, і тому президент має достатньо засобів і методів для тиску на неї.

Положення політичних партій є нестабільним і дуже часто під час військових переворотів їх діяльність буває повністю заборонена. В основному політичні партії в країнах з суперпрезидентської формою правління носять придаткових характер. Щоб контролювати їх дії, вводиться спеціальний адміністративно-поліцейський контроль.
І хоча за конституцією баланс влади існує, на ділі домінує президент, і його повноваження значно перевищують повноваження інших гілок влади.

Вперше поняття суперпрезидентської республіки було сформовано на базі латиноамериканської практики систем правління та мало своє використання для досліджень саме цього регіону.

Правові ознаки суперпрезидентської республіки |

Суперпрезидентську республіку характеризують^{[джерело?]}:

• Концентрація всієї повноти влади в руках «сильного» ​​президента, який у таких випадках може бути не тільки главою держави, а й главою виконавчої влади, лідером правлячої політичної партії.


• Фактично нічим не обмежене право президента розпустити парламент.


• Право президента призначати на посаду та звільняти з посади керівників місцевих адміністрацій, суддів.


• Право президента вводити на власний розсуд режим надзвичайного та воєнного стану.


• Практична неможливість відмови президента від посади.


• Деформація або повна відсутність системи «стримувань» і «противаг», яка є обов'язковою умовою балансу законодавчої, виконавчої та судової влади.


• Орієнтація всіх державних структур на чолі з президентом на встановлення монократичного режиму, при якому відсутня справжня демократія, а права і свободи громадян носять формальний, а нерідко і фіктивний характер.

Класифікація та види суперпрезидентських республік |

Деякі дослідники класифікують суперпрезидентські республіки на три види:

1. Президентсько-монократична республіка — форма державного правління, за якої президент очолює єдину дозволену в країні партію, яка є носієм офіційно проголошеної та обов'язкової державної ідеології (переважно країни Африки у XX ст. — Гана, Гвінея, Конго в 1965—1997 рр.).

2. Президентсько-мілітарна республіка — форма державного правління, що встановлюється в результаті військового перевороту з проголошенням його керівника главою держави (Чилі в 1973—1990 рр.).

3. Президентсько-партократична республіка — різновид президентської республіки в країнах із соціалістичною ідеологією, де президент обирається вищим органом єдиної в державі правлячої партії (Ангола, Бенін, Конго, Мозамбік)^[2]

Негативні риси |

Негативними рисами суперпрезидентської форми правління вважають^{[джерело?]}:

• Неможливість встановлення демократичного ладу.


• Наближення до монархічного строю.


• Велика залежність від однієї особи.


• Не завжди справедлива діяльність усіх гілок влади (в тому числі судової).


• Слабкий партійно-політичний розвиток.


• Можливість зловживання владою.

Країни з суперпрезидентською республікою |

До країн з суперпрезидентською республікою відносять країни Латинської Америки ХІХ ст., Африки та країни пострадянського простору. Але у процесі розвитку суспільства ці країни потерпіли змін щодо правлячих форм. Із суперпезидентських в президентські республіки перетворилися: Гватемала, Гондурас, Домініканська Республіка, Колумбія, Коста-Рика, Мексика, Нікарагуа, Панама, Парагвай, Перу тощо. З Африки перетворення зазнали: Зімбабве, Замбія, Малі, Гвінея, Гана, Республіка Конго тощо. Прикладами країн пострадянського простору, які змінили суперпрезидентську республіку на іншу форму правління є: Туркменістан — президентська республіка з однопартійною системою; Казахстан — президентська республіка, Білорусь — напівпрезидентська республіка^{[джерело?]}.

У сучасному світі не можна знайти прикладів суперпрезидентських республік, а саме конституційного закріплення цього ладу. Проте на практиці деякі вчені^[які?] вважають, що Росія та Білорусь, незалежно від статей конституцій цих держав, є замаскованими суперпрезидентськими республіками. Таких висновків вони прийшли дивлячись на взаємодію голови держави з іншими гілками влади (виконавча влада на чолі з президентом скаладає добре налагоджену деталь державного апарату в той час, коли законодавча та судова гілки зазнають впливу та не носять розвинений характер)^{[джерело?]}.

Див. також |

• Нетипові форми правління


• Президент


• Демократія


• Монархія


• Державний апарат


• Президентська республіка


• Держава


• Парламент


• Політична партія


• Форма державного правління


• Напівпрезидентська республіка

Примітки |

Література |

• Чиркин В. Е. Конституционное право зарубежных стран / В. Е. Чиркин. — М. : Юристъ, 1997. — 568 с.